Стихи известные и не очень...

[Вениамин Зорин]

Владимир Высоцкий

-----

У профессиональных игроков
Любая масть ложится перед червой, -
Так век двадцатый - лучший из веков -
Как шлюха упадёт под двадцать первый.

Я думаю, учёные наврали,
Прокол у них в теории, порез:
Развитие идёт не по спирали,
А вкривь и вкось, вразнос, наперерез.


1976 год

"Будущее, как известно, бросает свою тень
задолго до того, как войти."


Анна Ахматова

[Вениамин Зорин]

Библиотека на Meta.Ua

Арсанова, Яна; Тыынемяа, Яне.
Сборник стихов dec-99

...

Хочу к тебе. Я вся один порыв.
Хочу к тебе! Скрывать невыносимо
Мою любовь, похожую на взрыв
Но так боюсь назвать тебя любимый.

Хочу тебя. Чего тут говорить
Хочу тебя! Не нужно о морали.
Порой находим то, что не искали
И без чего потом не можем жить.

Ты лучше всех. Ведь ты один такой,
Мой сладкий, мой безудержно-желанный
И повторяет сердце неустанно
На каждый взгляд, на каждый вдох: ты мой!

Назло судьбе и всем богам ты мой,
Назло сомненьям, страхам, расстоянию.
Скажи, что может помешать желанью
Мне до тебя дотронуться рукой?

...

[Вениамин Зорин]

Lena Gordeeva - Ах, женщина чуть больше сорока
С... | Facebook




Ах, женщина чуть больше сорока
С наивностью девчонки, но с пороком
Она уже безмерно одинока
А может, одинока, но пока

Ах, женщина чуть больше сорока
Всё время балансирует по краю
В аду уже бывала, но играет
С игрушками безумного мирка

Ах, женщина чуть больше сорока
Не сломлена, хотя и бита вволю
Справляется, сжав зубы, с новой болью
И птицей вновь стремится в облака


© Анна Фарумда

[acheter]

Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья.
Я родилась.

Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний:
Иоанн Богослов.

Мне и доныне
Хочется грызть
Жаркой рябины
Горькую кисть.

Марина Цветаева.

[Вениамин Зорин]

Журналіст, автор-виконавець, громадський активіст,
доброволець АТО i боєць ДУК ПС,
кіборг ДАП, речник Правого сектору


Олексій Бик

(поет і бард)


* * *


Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ - на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.


* * *


На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів, що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.


* * *


Не навчившись до часу
Іти в безкінечну дорогу
(Через ріки - уплав,
Перед тим попаливши мости),
Я зійду на узбіччя,
І значить - не буде нічого,
Далі йтимеш без мене,
А без мене тобі не дійти.

Тільки солі від сліз
Будуть довго лягати на вії,
Будуть ночі безсонні
І подумки будуть листи...
Я піду в інший бік,
Бо інакше не вмів і не вмію,
А ітиму без тебе.
А без тебе мені - не дійти.


* * *


Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось -
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.

Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.

Гомоніли думки,
Роз'їдала корозія спокій,
У кишені - любов,
У легенях - придушений крик...
...Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся - і зник...
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.


* * *


Я ітиму на подих, на твій, від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду -
Через тисячі літ, через бурі і через громи.

Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв'яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово "дорога", -
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

А коли мою пам'ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.


* * *


Найперший сніг постукав у вікно -
Я знаю цей сигнал занадто добре,
І сонце покотилося за обрій...
Скажи "прощай", допий своє вино...
Найперший сніг постукав у вікно.

Півчутний клац - і полум'я горить,
Рвучка затяжка вгонить в ейфорію,
Я не умів і досі не умію
Поцінувати цю останню мить...
Півчутний клац - і полум'я горить.

А вікна посміхаються услід,
Приблудний пес шаліє від морозу,
У прісний світ - свої солоні сльози,
І босими ногами - через лід,
А вікна посміхаються услід...

Усе -на потім, може, буде час,
Моя самотність - милість і прокляття...
Іду собі, палю свої багаття.
А ще - вірші, сьогодні - не про нас.
...Усе на потім, може, буде час.


* * *


...А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.

За звичкою рахую кожен рік,
Пишу до ранку кострубаті вірші,
Я маю все, я маю навіть більше -
Іще одну цигарку і сірник.

Я не стріляю щастя на льоту,
Саджу його за стіл почесним гостем,
Ми п'єм за тих, хто зараз на погості,
За ніч, холодну осінь і сльоту.

В кишеню дує вітер з голови,
Лягає карта кулею навиліт...
Живу, допоки бачу нові цілі,
А потім не питай і не зови.

Громадить небо хмари на дроти,
Від холоду тремтить на підвіконні,
У строфи шаленіючі й безсонні
В пустому намаганні перейти,

А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.


(далі буде)

[Вениамин Зорин]

(продовження)






* * *


Я ненавиджу Вас
Через те, що без Вас - ні на крок,
Я ненавиджу Вас
Через те, що не можу забути,
Ви мій Бог,
Ви печаль,
Ви натиснутий раптом курок,
З Ваших вуст я уперше
Напився гіркої отрути.

Я люблю ворогів
За їх ненависть не для слівця,
Я люблю ворогів
Через те, що вони не залишать, -
Ви підете за мить,
А вони доведуть до кінця
І якщо обірвусь -
Все, що я не устигну - допишуть

Я ненавиджу Вас,
Хоч і знаю, що Вам все одно,
А залишити Вас -
Надто просто, щоб потім забути...
Я - усього лиш тінь,
Я - лиш кадр із німого кіно,
Я - сполоханий звір,
Що напився гіркої отрути.



* * *


Як піду навпростець,
розтинаючи вітер надвоє,
Розігнувши спіраль,
розриваючи вічну петлю,
Ти постукаєш в серце,
а серце - позве за тобою...
...Я розбурхану пам'ять
і душу свою оголю.

Я заплакану ніч
втішу ранком, останнім на долю,
Заміню кольори -
замалюю у білі сніги,
Ти постукаєш в серце -
спалю і розвію по полю,
Ти шукатимеш в полі,
а в полі - ні сну навкруги.


* * *


Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.

На кожного із нас - своя тюрма,
Свої Іуди і свої Пілати...
Людина від народження німа,
Я хочу розучитися мовчати!

Перегризу ланців тугу петлю,
Із вуст своїх зірву мовчання пута,
Я ні об чім нікого не молю,
Мене вже не зламати. Не зігнути!

Звихнусь, завию вовком, закричу,
Ковтну повітря і зіпнусь на ноги,
Навік зречуся болю і плачу
На перехрестях нової дороги,

Я вийду за околиці світів
Одним-один, хитаючись з утоми,
Я ні об чім нікого не просив,
Тим більше не проситиму потому...

Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.


* * *


Я Вас придумав так, як захотів...
Німа самотність гупала у скроні,
Стискалися у відчаї долоні,
Гойдалися околиці світів...

І сипалися зорі на чоло,
Реальність переходила в оману...
Я не настав...Я так і не настану,
Бо Вас нема й ніколи не було.

Я Вас собі придумав просто так...
Кому яке тепер до того діло?
Я Вас люблю. А Ви мене - любили.
Я Вас - до смерті, Ви мене - ніяк.


* * *


Я нічого,
Нічого,
Нічого у Вас не прошу,
Ви потрібні мені,
Як потрібен
Вітрилові вітер,
З Вами я -
Вже не я,
А без Вас -
Починаю сивіти,
Тільки серце,
Як камінь
У лівій кишені ношу.

Я давно вже нічого,
Нічого не знаю про сон,
Це вже більш, ніж любов,
Ви - моя найшкідливіша
Звичка:
Завжди хочеш іще,
Хоч заповнена вщерть
Попільничка...
...Залишаю печаль,
Як останній
Для себе
Патрон.



* * *


Ой не плачте - я іще живий,
Не вдавайте болю і скорботи,
Я іще дійду до повороту
На дорозі втрат і безнадій.

Я не хочу милості від вас,
І не хочу вашого спасіння,
Поповзу - зубами за каміння,
Новий крок долаючи щораз.

Не лякайте карами мене,
Бо мене тепер не налякати -
Я вже знаю все, що маю знати
Про священне, вічне і земне.

Не таю злоби і не кляну,
Може, час і люди нас розсудять...
Я прийму усе, що тільки буде -
Й цю дорогу, довгу і брудну.

...На дорозі втрат і безнадій
Я іще дійду до повороту,
Не вдавайте болю і скорботи,
Ой не плачте - я іще живий.


* * *


І знову ніч. Неспокій та печаль
Удвох собі мандрують битим шляхом,
Квилить осіннє небо сірим птахом,
Простягши до землі дощу вуаль.

Холодна пам'ять впала на чоло,
Щемливить очі болем потаємним,
В моїй кімнаті - порожньо і темно,
І щастя ніби зовсім не було.

...І ніби зовсім не було мене.
Спинити все. До ранку не дожити.
...Дерева піднімають мокрі віти...
Запівніч вітер стихне. Дощ мине.


* * *


Я так боюсь відчинених дверей...
Я так боюсь дивитися у очі...
Я так боюсь не пережити ночі
І загубити віру у людей.


Я так боюсь не пам'ятати снів,
Боюсь, коли життя не має змісту
І на папері порожньо і чисто...
Я так боюсь, що я
недолюбив.



"Поетичні майстерні" - Олексій Бик"

[Вениамин Зорин]

[Вениамин Зорин]

Я все еще, как прежде, жил, живу,
а наступило время отступленья.
Чтобы всю жизнь держаться на плаву,
у каждого свои приспособленья.

Я никогда не клянчил, не просил,
Карьерной не обременен заботой.
Я просто сочинял по мере сил
и делал это с сердцем и охотой.

Но невозможно без конца черпать -
колодец не бездонным оказался.
А я привык - давать, давать, давать!..
И, очевидно, вдрызг поиздержался.

Проснусь под утро... Долго не засну...
О, как сдавать позиции обидно!
Но то, что потихоньку я тону,
покамест никому еще не видно.

Богатства я за годы не скопил,
хотя вся жизнь ухлопана на службу.
В дорогу ничего я не купил...
Да в этот путь и ничего не нужно.



Эльдар Рязанов

[Злюкен Собакен]

Давние стихи
а удивление очень современны:

Если дорог тебе твой дом,
Где ты русским выкормлен был,
Под бревенчатым потолком,
Где ты, в люльке качаясь, плыл;

Если дороги в доме том
Тебе стены, печь и углы.
Дедом, прадедом и отцом
В нем исхоженные полы;

Если мил тебе бедный сад
С майским цветом, с жужжаньем пчел
И под липой сто лет назад
В землю вкопанный дедом стол;

Если ты не хочешь, чтоб пол
В твоем доме фашист топтал,
Чтоб он сел за дедовский стол
И деревья в саду сломал

Если мать тебе дорога
Тебя выкормившая грудь,
Где давно уже нет молока,
Только можно щекой прильнуть;

Если вынести нету сил,
Чтоб фашист, к ней постоем став,
По щекам морщинистым бил,
Косы на руку намотав;

Чтобы те же руки ее,
Что несли тебя в колыбель,
Мыли гаду его белье
И стелили ему постель

Если ты отца не забыл,
Что качал тебя на руках,
Что хорошим солдатом был
И пропал в карпатских снегах,

Что погиб за Волгу, за Дон,
За Отчизны твоей судьбу;
Если ты не хочешь, чтоб он
Перевертывался в гробу,

Чтоб солдатский портрет в крестах
Взял фашист и на пол сорвал
И у матери на глазах
На лицо ему наступал

Если ты не хочешь отдать
Ту, с которой вдвоем ходил,
Ту, что долго поцеловать
Ты не смел, так ее любил,

Чтоб фашисты ее живьем
Взяли силой, зажав в углу,
И распяли ее втроем,
Обнаженную, на полу;

Чтоб досталось трем этим псам
В стонах, в ненависти, в крови
Все, что свято берег ты сам
Всею силой мужской любви

Если ты фашисту с ружьем
Не желаешь навек отдать
Дом, где жил ты, жену и мать,
Все, что Родиной мы зовем,

Знай: никто ее не спасет,
Если ты ее не спасешь;
Знай: никто его не убьет,
Если ты его не убьешь.

И пока его не убил,
Помолчи о своей любви,
Край, где рос ты, и дом, где жил,
Своей родиной не зови.

Пусть фашиста убил твой брат,
Пусть фашиста убил сосед,
Это брат и сосед твой мстят,
А тебе оправданья нет.

За чужой спиной не сидят,
Из чужой винтовки не мстят.
Раз фашиста убил твой брат,
Это он, а не ты солдат.

Так убей фашиста, чтоб он,
А не ты на земле лежал,
Не в твоем дому чтобы стон,
А в его по мертвым стоял.

Так хотел он, его вина,
Пусть горит его дом, а не твой,
И пускай не твоя жена,
А его пусть будет вдовой.

Пусть исплачется не твоя,
А его родившая мать,
Не твоя, а его семья
Понапрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!

[greshnik]

Так убей фашиста, чтоб он,
А не ты на земле лежал,
Не в твоем дому чтобы стон,
А в его по мертвым стоял.

Так хотел он, его вина,
Пусть горит его дом, а не твой,
И пускай не твоя жена,
А его пусть будет вдовой.

Пусть исплачется не твоя,
А его родившая мать,
Не твоя, а его семья
Понапрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!

хороший стих
про российских фашистов

[Вениамин Зорин]

хороший стих
про российских фашистов

Поэтому пусть собаки лают
(работа у них такая).

А караван - пусть и медленно -
но всё равно идёт к намеченной цели:


ООН признала Россию страной-оккупантом.
Полный текст резолюции / ГОРДОН

Генеральная ассамблея ООН
приняла резолюцию





Международный уголовный суд в Гааге
признал Россию агрессором

[Злюкен Собакен]

Поэтому пусть собаки лают

Ну не понравилось.Не сердитесь
Ведь у каждого свой вкус.Мне так прям до мурашек.

Есть в наших днях такая точность, Что мальчики иных веков, Наверно, будут плакать ночью О времени большевиков. И будут жаловаться милым, Что не родились в те года, Когда звенела и дымилась, На берег рухнувши, вода. Они нас выдумают снова Сажень косая, твердый шаг И верную найдут основу, Но не сумеют так дышать, Как мы дышали, как дружили, Как жили мы, как впопыхах Плохие песни мы сложили О поразительных делах. Мы были всякими, любыми, Не очень умными подчас. Мы наших девушек любили, Ревнуя, мучась, горячась. Мы были всякими. Но, мучась, Мы понимали: в наши дни Нам выпала такая участь, Что пусть завидуют они. Они нас выдумают мудрых, Мы будем строги и прямы, Они прикрасят и припудрят, И все-таки пробьемся мы! Но людям Родины единой, Едва ли им дано понять, Какая иногда рутина Вела нас жить и умирать. И пусть я покажусь им узким И их всесветность оскорблю, Я патриот. Я воздух русский, Я землю русскую люблю, Я верю, что нигде на свете Второй такой не отыскать, Чтоб так пахнуло на рассвете, Чтоб дымный ветер на песках... И где еще найдешь такие Березы, как в моем краю! Я б сдох как пес от ностальгии В любом кокосовом раю. Но мы еще дойдем до Ганга, Но мы еще умрем в боях, Чтоб от Японии до Англии Сияла Родина моя. Рекомендую последние две строчки вот прям в Гаагу-то и отправить...

[greshnik]

Край воровства, вранья и пьянства,
Где кровь подобие трухи,
Давай, лиши меня гражданства
За русофобские стихи,

Не жалко было мне ни строчки
Для протрезвленья твоего:
Порви ж мой паспорт на кусочки,
Пока я сам не сжёг его,

Пусть выдворят меня из дома,
Что домом не был никогда,
Поскольку лихоимства кома
Ему родней, чем явь труда,

Уж лучше нахлебаться горя,
Взыскуя хлеба и угла,
Чем жить в тепле, невольно вторя
Сожительству добра и зла,

В России нету места чести,
Она с бесчестьем заодно
И не хочу я с нею вместе
Который раз идти на дно,

Пусть похоронен буду где-то
В чужой стране, в земле иной,
Но сердце русского поэта
Всегда останется со мной,

Его и предъявлю я Богу
Взамен ответа на вопрос,
Какую выбрал я дорогу,
Когда до выбора дорос,

И Бог, рассверливая взором
В груди моей сквозной проём,
Всю жизнь мою сочтёт позором
За годом год и день за днём

За исключеньем той минуты,
Когда закрыл я за собой
Стальную дверь угрюмой смуты,
Что на Руси зовут судьбой,

Прощай, Отечество витийства
И византийской мишуры,
Где мерзостью братоубийства
Пропитан ход любой игры,

Прописан я в твоих тенётах
Иль нет тебя уже со мной,
Мой мёд в таких густеет сотах,
Которым тесен улей твой,

Я с детства числюсь эмигрантом
По спискам собственной души,
Больной свободой и талантом
И жить способной на гроши,

Сумой мошны, тюрьмою славы
Меня не взять и потому
Я гражданин такой державы,
Которой глобус ни к чему,

Где ни живу, куда ни встану,
Какой ни слышу речи строй,
Я к своему родному стану
Всё возвращаюсь на постой,

Где сердце с разумом не спорит,
Но оба смотрят смыслу в рот,
Где Пушкин Лермонтову вторит,
Хоть быть должно наоборот,

Где я с самим собою дружен,
Где в довершение всего
Мне паспорт никакой не нужен:
Я не обложка для него,

И, значит, Родины проблема
Не существует для меня -
Мне непонятна эта тема,
Корм, извините, не в коня,

Вот-вот, спокойно, между делом,
Не отвлекая никого,
Я отвалю оттуда телом,
Где духу нету моего,

Хоть смерть сама меня коси, я
Назад вовек не обернусь:
«Прощай, немытая Россия!»,
Перед тобой я чист. Клянусь.

[Злюкен Собакен]

Должна прославить нас молва,
Но что нам скажет наш глава?
Начав с двух кораблей в пути,
Вернулись мы на двадцати.
О сделанном дает понять
Доставленная нами кладь.
В открытом море дерзок взгляд,
Молчит закон, царит захват.
То китобойщик, то пират,
Захватываешь ты фрегат.
Напав на два, ты жизнь отдашь,
Чтоб третий взять на абордаж.
Затем берешь четыре, пять,
И уж не можешь перестать.
Флот этот твой! Таков устав:
В ком больше силы, тот и прав.
Никто не спросит: "Чье богатство?
Где взято и какой ценой?"
Война, торговля и пиратство -
Три вида сущности одной

[Вениамин Зорин]

Плейкаст

"Ты навсегда останешься моим..."