Твитнуть
Музей Голодомору
Holodomor Museum
посилання на джерело
«У школу я тоді не ходила. Сусідські діти в 1932 році пішли до школи в перший клас. Хотілося дуже і мені з ними вчитись, та до школи в перший клас приймали дітей у 8—9 років, а в мене їх не вистачало. Пригадую, як діти осінню ішли до школи. Вони піднімали галас, крик, чути було сміх. Та настала голодна весна 1933 року. Діти з школи йшли додому з опущеними головами, не чути було їхнього сміху. Вони ледве переставляли ноги, а окремі були підпухлі. Я перестала зустрічати своїх подруг, які повертались із школи додому.
До нашої сім'ї голод поступово приходив. Не стало в хаті хліба, його почали заміняти різні каші з крупи. А вже, як стало тепло на дворі, то наша сім'я, хоч і невелика, почала голодувати. Мати до їжі домішувала різне листя та посліди. Дожилися до того, що і ноги перестали носити. Всі опухли від голоду. Спасали нашу сім'ю від голодної смерті кормові буряки, які добре вродили на нашому городі.
Страшно було дивитись на грабарку, на якій лежали мертві люди, накидані сяк-так, що проїжджала кожного дня по нашій вулиці. А ще було страшніше, коли на такій підводі везли і моїх подруг. Коли я дізналася, що на нашому кутку Діхтяренко Іван з'їв свою сестру Галю, якій було 8 років, я боялася виглядати з двору. Мені її було шкода. Я кілька днів плакала, не могла цього забути. І зараз, як пригадаю, неначе мороз по спині пробігає.
Та настало велике щастя. Жито в городах почало половіти. Ми, діти, було заліземо в жито, яке було вище нас, нарвемо колосочків, вилущуємо в руку. А потім кидали в рот і з жадобою поїдали. Коли мама напекла, вперше за всю голодну весну, оладочків із нового жита, то взяли їх, перше цілували, а потім їли. Ми їли ці оладочки пополам із сльозами. Аж тепер ми були раді, що виживемо. Та не всі вижили.
Багато було людей у нас на кутку, які наїлися житніх вареників з вишнями, чи житніх коржів, і повмирали. А скільки було таких сімей, що вимерли до ноги. По кілька днів лежали в хаті, й ніхто не знав, що вони мертві. Бо сусіди не ходили один до одного, не мали сили. Всіх я не можу перерахувати, бо я на той час сама була мала, хоч голод 1933 року запам’ятала на все життя. Я хочу, щоб пам'ять про тих мучеників осталась на віки».
Спогади Нерух Оксани Григорівни (1926 р. н.)
з села Баландине (Черкащина)
З книги «Трагічні голоси» Костянтина Гудзенка.
Фото з фондів Музею. Учні другого класу
і вчитель села Постав-Мука на Полтавщині.
25 січня 1933 р.
Голодомор пережила тільки половина із зображених на фото учнів.
Holodomor Museum
посилання на джерело
«У школу я тоді не ходила. Сусідські діти в 1932 році пішли до школи в перший клас. Хотілося дуже і мені з ними вчитись, та до школи в перший клас приймали дітей у 8—9 років, а в мене їх не вистачало. Пригадую, як діти осінню ішли до школи. Вони піднімали галас, крик, чути було сміх. Та настала голодна весна 1933 року. Діти з школи йшли додому з опущеними головами, не чути було їхнього сміху. Вони ледве переставляли ноги, а окремі були підпухлі. Я перестала зустрічати своїх подруг, які повертались із школи додому.До нашої сім'ї голод поступово приходив. Не стало в хаті хліба, його почали заміняти різні каші з крупи. А вже, як стало тепло на дворі, то наша сім'я, хоч і невелика, почала голодувати. Мати до їжі домішувала різне листя та посліди. Дожилися до того, що і ноги перестали носити. Всі опухли від голоду. Спасали нашу сім'ю від голодної смерті кормові буряки, які добре вродили на нашому городі.
Страшно було дивитись на грабарку, на якій лежали мертві люди, накидані сяк-так, що проїжджала кожного дня по нашій вулиці. А ще було страшніше, коли на такій підводі везли і моїх подруг. Коли я дізналася, що на нашому кутку Діхтяренко Іван з'їв свою сестру Галю, якій було 8 років, я боялася виглядати з двору. Мені її було шкода. Я кілька днів плакала, не могла цього забути. І зараз, як пригадаю, неначе мороз по спині пробігає.
Та настало велике щастя. Жито в городах почало половіти. Ми, діти, було заліземо в жито, яке було вище нас, нарвемо колосочків, вилущуємо в руку. А потім кидали в рот і з жадобою поїдали. Коли мама напекла, вперше за всю голодну весну, оладочків із нового жита, то взяли їх, перше цілували, а потім їли. Ми їли ці оладочки пополам із сльозами. Аж тепер ми були раді, що виживемо. Та не всі вижили.
Багато було людей у нас на кутку, які наїлися житніх вареників з вишнями, чи житніх коржів, і повмирали. А скільки було таких сімей, що вимерли до ноги. По кілька днів лежали в хаті, й ніхто не знав, що вони мертві. Бо сусіди не ходили один до одного, не мали сили. Всіх я не можу перерахувати, бо я на той час сама була мала, хоч голод 1933 року запам’ятала на все життя. Я хочу, щоб пам'ять про тих мучеників осталась на віки».
Спогади Нерух Оксани Григорівни (1926 р. н.)з села Баландине (Черкащина)
З книги «Трагічні голоси» Костянтина Гудзенка.
Фото з фондів Музею. Учні другого класуі вчитель села Постав-Мука на Полтавщині.
25 січня 1933 р.
Голодомор пережила тільки половина із зображених на фото учнів.
«В школу я тогда не ходила. Соседские дети в 1932 году пошли в школу в первый класс. Хотелось очень и мне с ними учиться, но в школу в первый класс принимали детей в 8—9 лет, а у меня их не хватало. Помню, как дети осенью шли в школу. Они поднимали шум, крик, слышен был смех. Но наступила голодная весна 1933 года. Дети из школы шли домой с опущенными головами, не слышно было их смеха. Они едва переставляли ноги, а некоторые были уже опухлые. Я перестала встречать своих подруг, возвращавшихся из школы домой.
В нашу семью голод постепенно приходил. Не стало в доме хлеба, его начали заменять разные каши из крупы. А уж, когда стало тепло во дворе, наша семья, хоть и небольшая, начала голодать. Мать до еды примешивала разные листья и пометы. Дожили до того, что ноги перестали носить. Все опухли от голода. Спасла нашу семью от голодной смерти кормовая свекла, которая хорошо уродилась на нашем огороде.
Страшно было смотреть на грабарку, на которой лежали мертвые люди,
набросанные кое-как, которая проезжала каждый день по нашей улице.
А еще было страшнее, когда на такой подводе увозили и моих подруг. Когда я узнала, что на нашем углу Дихтяренко Иван съел свою сестру Галю, которой было 8 лет, я боялась выглянуть со двора. Мне ее было жалко. Я несколько дней плакала, не могла этого забыть. И сейчас, как вспомню, будто мороз по спине пробегает.
Но наступило большое счастье. Рожь в огородах начала половеть. Мы, дети, было залезем в рожь, которая была выше нас, нарвем колосочки, вылущиваем в руку. А потом бросали в рот и с жадностью поедали. Когда мама напекла, впервые за всю голодную весну, оладий из новой ржи, то взяли их, сначала целовали, а потом ели. Мы ели эти оладьи пополам со слезами. Теперь мы были рады, что выживем. Но не все выжили.
Много было людей у нас на углу, которые наелись ржаных вареников с вишнями или ржаных лепешек, и умерли. А сколько было таких семей, что вымерли до ноги. Несколько дней лежали в хате, и никто не знал, что они мертвы. Потому что соседи не ходили друг к другу, не имели сил. Всех я не могу перечислить, потому что я в то время сама была малой, хотя голод в 1933 запомнила на всю жизнь. Я хочу, чтобы память о тех мучениках осталась во веки».
Воспоминания Нерух Оксаны Григорьевны (1926 г. р.)
из села Баландино (Черкащина)
Из книги «Трагические голоса» Константина Гуденко.
Фото из фондов Музея. Ученики второго класса
и учитель села Постав-Мука в Полтавской области.
25 января 1933 г.
Голодомор пережила только половина из изображенных на фото учащихся.
В нашу семью голод постепенно приходил. Не стало в доме хлеба, его начали заменять разные каши из крупы. А уж, когда стало тепло во дворе, наша семья, хоть и небольшая, начала голодать. Мать до еды примешивала разные листья и пометы. Дожили до того, что ноги перестали носить. Все опухли от голода. Спасла нашу семью от голодной смерти кормовая свекла, которая хорошо уродилась на нашем огороде.
Страшно было смотреть на грабарку, на которой лежали мертвые люди,
набросанные кое-как, которая проезжала каждый день по нашей улице.
А еще было страшнее, когда на такой подводе увозили и моих подруг. Когда я узнала, что на нашем углу Дихтяренко Иван съел свою сестру Галю, которой было 8 лет, я боялась выглянуть со двора. Мне ее было жалко. Я несколько дней плакала, не могла этого забыть. И сейчас, как вспомню, будто мороз по спине пробегает.
Но наступило большое счастье. Рожь в огородах начала половеть. Мы, дети, было залезем в рожь, которая была выше нас, нарвем колосочки, вылущиваем в руку. А потом бросали в рот и с жадностью поедали. Когда мама напекла, впервые за всю голодную весну, оладий из новой ржи, то взяли их, сначала целовали, а потом ели. Мы ели эти оладьи пополам со слезами. Теперь мы были рады, что выживем. Но не все выжили.
Много было людей у нас на углу, которые наелись ржаных вареников с вишнями или ржаных лепешек, и умерли. А сколько было таких семей, что вымерли до ноги. Несколько дней лежали в хате, и никто не знал, что они мертвы. Потому что соседи не ходили друг к другу, не имели сил. Всех я не могу перечислить, потому что я в то время сама была малой, хотя голод в 1933 запомнила на всю жизнь. Я хочу, чтобы память о тех мучениках осталась во веки».
Воспоминания Нерух Оксаны Григорьевны (1926 г. р.)
из села Баландино (Черкащина)
Из книги «Трагические голоса» Константина Гуденко.
Фото из фондов Музея. Ученики второго класса
и учитель села Постав-Мука в Полтавской области.
25 января 1933 г.
Голодомор пережила только половина из изображенных на фото учащихся.
Комментарий