Поэзия (любимые стихи)

[Вениамин Зорин]

Делитесь здесь хорошими стихами:
своими и чужими, на русском и украинском,
религиозными и светскими, детскими и взрослыми,
лирическими, политическими... в общем любыми.

[Вениамин Зорин]

Юрий Нестеренко


Машинист

* * *

Легко кричать, что мир ущербен и порочен,
Что довели страну, что всех кругом вина,
А ты начни с себя! Ты будь хорош и точен
На должности своей, пускай она скромна!

Ты не голосовал за нынешних кумиров,
Ты глотку не срывал на митингах в пылу,
Ты просто машинист. Ты возишь пассажиров.
Ты мирный человек, работаешь в тылу.

Не так уж и легко прибыть без опозданий
Когда вокруг бардак и жизнь - совсем не торт,
Однако по тебе у станционных зданий
Могли б сверять часы, и ты собою горд.

Ты в жизни ни гроша не взял без разрешенья,
Ты пальцем никого не тронул никогда -
Ты честный человек. Ты труженик движенья.
Что б ни было вокруг, ты водишь поезда.

Ведь должен кто-нибудь вершить твою работу
В любые времена, по мере скромных сил!
Ты к батюшке ходил на исповедь в субботу,
И он твои грехи по списку отпустил.

Тебе вообще плевать на лозунги и флаги,
Со смены ждут жена и дочка, как всегда -
Ты просто машинист. И попросту в концлагерь
В неделю только раз ты водишь поезда...


https://fotopolska.eu/foto/1351/1351967.jpg

[Вениамин Зорин]

Ирина Ратушинская


ОДНОКЛАССНИК

* * *

Странный сон мне приснился сегодня:
Расстрелять меня должны на рассвете.
И сижу я в бетонном подвале,
А рассвета из подвала не видно.

И является мой одноклассник.
Мы сидели с ним за одной партой,
И катали друг у друга заданье,
И пускали бумажного змея
(Правда, он не взлетел почему-то...)

Одноклассник говорит: - Добрый вечер.
Как тебе не повезло. Очень жалко.
Ведь расстрел - это так негуманно.
Я всегда был за мягкие меры.
Но меня не спросили почему-то,
Сразу дали пистолет и прислали.
А я ведь не один, а с семьею.
У меня жена и дети: сын и дочка.
Вот, могу показать фотографии...
Правда, дочка на меня похожа?
Понимаешь, у меня старуха-мама,
Мне нельзя рисковать ее здоровьем.
Нам недавно дали новую квартиру,
В ванной - розовые кафельные стены.
А жена хочет стиральную машину.
Я ведь не могу... И бесполезно...
Все равно мы ничего не изменим.
А у меня путевка в Крым, в санаторий.
Ведь тебя же все равно... на рассвете.
Не меня бы прислали, так другого,
Может быть, чужого человека.
А ведь мы с тобой вместе учились
И пускали бумажного змея.
Ты представить себе не можешь,
Как мне тяжело... Но что делать?
Я всегда переживаю ужасно,
У меня на прошлой неделе
Появился даже седой волос.
Ты ведь понимаешь... работа!
И смущенно смотрит на манжеты,
И боится со мной встретиться взглядом.

А рассвета из подвала не видно,
Но наверно он уже наступает,
И в растрепанном ветрами небе
Косо падают бумажные змеи.
И тогда он пистолет берет с опаской
И, зажмурившись, стреляет мне в спину.


1970, Одесса

[Вениамин Зорин]

© Кісельова Т.


ЧОМ, ДОНЮ, ПОГЛЯД ГУБИШ У ВІКНІ?

* * *

- Чом, доню, погляд губиш у вікні?
То в небо кинеш, то опустиш долу.
- А діткам, мамо, вбитим на війні,
Відкриють там, поміж хмаринок, школу?

Щоби вони святковим потічком
Збігалися до неї спозаранку,
Щоб хлопчик стис букета кулачком
І дівчинка вдяглась у вишиванку...

Чи їм поставлять парти угорі,
Чи усміхнеться вчитель біля дошки,
Чи розгорнуть новенькі букварі
Ті першачки, які не встигли трошки?

Чи наш дзвінок на жовто-синім тлі
Покличе їх на небі до навчання?
Тоді, коли ми в класі на землі
Згадаємо хвилиною мовчання...

[Вениамин Зорин]

Кисычев
@Kisychev

(орфография автора сохранена)

* * *

отец, а есть ли в городе пивная?
да всё тут есть, сынок, вон, за углом.
я тут у вас проездом и не знаю,
где оставляют трезвость и бабло.
пойдём, я угощаю!
что за повод?
с войны вернулся целый и живой.
ну, за тебя, здорового, живого!
ну как там нынче на передовой?
по-разному
а с кем теперь воюют?
ты телевизор смотришь?
нет
а зря!
да что же ты кричишь на всю пивную
прости, меня несёт от вискаря!
так кто враги?
фашисты и укропы
фашисты?
натуральные, отец!
так мы освободили всю Европу от них
а мы добили наконец!
кого?
ты чо комедию ломаешь?
хохлов добили сраных, говорю.
сынок, мы в сорок пятом вместе в мае...
погодь, давай ещё по пузырю!
довольно.
дед, ты гонишь? эй, на баре!
ты оглянись, тут нету кабака,
тут город, захлебнувшийся в кошмаре,
тут крови человеческой река
тут боль. тут время соткано из боли.
здесь чёрные могильные кресты,
здесь чёрное обугленное поле,
вот этот камень я, а этот ты
мне просто снятся лютые кошмары,
я просто где-то сплю без задних ног.
ведь это просто сон, скажи мне, старый?!
мы дома. тут чистилище, сынок
а что за звук?
стиральные машины,
сожжённых мариупольских квартир.
они ревут, они неустрашимы
стирать бесчеловечный русский мир.
а что за крик?
так это плачут души
моих детей и внуков, и моя,
всех тех, чьи жизни ты, смеясь, разрушил,
но впрочем, я, конечно, не судья
да ты бухой!
ты умер.
ты же в стельку!

ты умер.
точно деда понесло,
а я спокойно сплю себе в постельке...

Харон крепил в уключине весло.

[Вениамин Зорин]

Юрий Нестеренко

* * *

Ах, какая была держава!
Ах, какие в ней люди были!
Как торжественно-величаво
Звуки гимна над миром плыли!

Ах, как были открыты лица,
Как наполнены светом взгляды!
Как красива была столица!
Как величественны парады!

Проходя триумфальным маршем,
Безупречно красивым строем,
Молодежь присягала старшим,
Закаленным в боях героям -

Не деляги и прохиндеи
Попадали у нас в кумиры...
Ибо в людях жила - идея!
Жажда быть в авангарде мира!

Что же было такого злого
В том, что мы понимали твёрдо,
Что "товарищ" - не просто слово,
И звучит это слово гордо?

В том, что были одним народом,
Крепко спаянным общей верой,
Что достоинства - не доходом,
А иной измеряли мерой?

В том, что пошлости на потребу
Не топили в грязи искусство?
Что мальчишек манило небо?
Что у девушек были чувства?

Ту, где светлыми были дали,
Ту, где были чисты просторы...
А какое кино снимали
Наши лучшие режиссёры!

А какие звенели песни!
Как от них расправлялись плечи!
Как под них мы шагали вместе
Ранним утром заре навстречу!

Эти песни - о главном в жизни:
О свободе, мечте, полёте,
О любви к дорогой отчизне,
О труде, что всегда в почете,

И о девушках, что цветами
Расцветают под солнцем мая,
И о ждущей нас дома маме,
И о с детства знакомом крае,
И о чести, и об отваге,
И о верном, надёжном друге...

И алели над нами флаги
С чёрной свастикой в белом круге.


--------------------------------------

https://newtimes.ru/articles/detail/64032/

«Страна заболела манией величия»

Volks und fuhrer.avi
--------------------
Народ и фюрер

[Вениамин Зорин]

Мирослав Вересюк

* * *

Земля здригнулась і бійця жбурнуло,
Вибух снаряду світ цей розколов.
Осколків безліч тіло проштрикнуло,
Відкривши очі, душу не знайшов.

Душа стояла збоку і дивилась,
Як пятірнею загрібав кишки
З ніг перебитих кров фонтаном лилась,
Стриміла кістка з лівої руки.

Душа хотіла вже піднятись в небо,
Але Господь сказав їй, - повернись,
Йому ще маму обійняти треба,
За неї щиро він щодня моливсь!

Вона не зможе втрату пережити,
Єдиний син, якого я їй дав!
Він виживе і він повинен жити,
Бо він мене молитвою пройняв!

Він в пеклі був, а в рай йому ще рано,
Ото ж нехай повернеться в свій дім,
Бо в мами буде кровоточить рана,
А він в раю страждати буде тім.

Дав санітарам ангелів у поміч
Спинити кров і сили щоби жить
І перед тим, як впасти вже у кому,
Боєць просив, - лиш мамі не кажіть!

[Вениамин Зорин]

Василь Стус

Перевод Александра Купрейченко



До конца. До смерти.

* * *

Терпи, терпи терпение шлифует,
калит твой дух, чтоб смог свой крест нести.
Хоть пред тобой злосчастье не спасует,
но и не сдвинет с твоего пути.

На нём и стой. До смерти. Неизменно.
Пока есть свет и солнце стой и стой.
В пути до рая, ада или плена,
держись мечты отчаянной, святой.

Тори свой путь тот, что твоим назвался,
призвав тебя, как побратим, с собой.
Ты с детства для него предназначался,
печальным взглядом, сердцем и судьбой.

Оригінал:


Терпи, терпи терпець тебе шліфує,
сталить твій дух тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій допоки скону,
допоки світу й сонця стій і стій.
Хай шлях до раю, пекла чи полону
усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

[Вениамин Зорин]

Володимир Верховень


ХРЕСТ ІВАНА МАЗЕПИ

(уривки)

* * *

(Полтава, 1709 р.)

Узавтра - битва!.. Спи, Полтаво,
допоки владарює ніч...
Дубовий стіл, широка лава,
божниця в авреолі свіч.
І він,
старий,
в сорочці білій,
мов перед смертю... Сам не свій!
Передчуття його гнітили.
І чорний взір - на рукаві...

Все відійшло - пусте, мізерне.
І навіть - Мотря! Навіть та,
котра життя своє химерне
оправила в його [літа]
Невже - кінець?.. Важка дорога.
коли спинитись де нема.
І лиш тривога! Лиш тривога
самотню душу перейма...

Що буде потім? Ні шелесне -
у відповідь отерпла тиш.
Чи пропаде, а чи воскресне -
як під колесами спориш?..
Перед іконою спинився.
І довго-довго шепотів
щось.
Клявся? Каявся? Молився?
Суворо слухали святі.
...

Йому ввижалися церкви,
які піднімуться во славу.
Буть незалежним від Москви
не з ласки царської - по праву!
Цього кортіло стільки літ...
Та, видно, доля невмолима.
Спочатку виб'є квіт і плід,
а потім зарида
над ними!

Чи зарида?... На що Богдан
тримався кріпко за клейноди.
А що здобув? На смерть каптан
собі - і цілому народу...

Тож віра й тане, мов свіча.
не опікаючи нікого.
Одні - по тюрмах,
ті - мовчать,
а треті - пропивають Бога!
Вже ні містечка, ні села -
полита кровію руїна...

Зоря над церквою зійшла.
Світає... З Богом, Україно!


.................................................. ............
.................................................. ............
.................................................. ............

Голодомор
1932-1933 рік.
Частину з реквієму
виконує Ніна Матвієнко

* * *

...Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом
наші серця [ чола і уста ],
І росою вмиватиме очі.

...

.................................................. ............
.................................................. ............
.................................................. ............


Олександра Ковальова


НЕБЕСНА НИВА УКРАЇНИ

Світлій пам'яті Матері

(уривки)

* * *
...В небесній Україні
Тихо й щемко.
Там Мати вже посіяла пшеницю
І всі, кого не стало в тридцять третім,
Виполюють щирицю і осот ...

Я вже давно тут, на землі, не бачу
Таких очей - без клямок і засовів.
Візьміть мене в свою небесну ланку
На ті дзвінкі, та розлогі ниви,
Де горнеться зернина до зернини
І де такі прихильні - ніч до ранку,
А полудень до вечора... Візьміть!

А в нас і досі голодно.
Полова
Не йде у колос,
Як її не хвалять,
Хоча вже всіх привчили,
Що для вжитку
Кориснішого харчу не бува...

Як добре,
Що ми всі були малими
І бачили, як золота стежина
Десь обрій перекреслює і кличе
у ясну тишу
Вище сліз і хмар.
...

Прощатися почнеш, - як заболить
Земна краса, нетлінна і в юдолі.
Ці пишні квіти, що спокійно долі
Кладуть голівки й сяють з-під копит.
Відважна брунька березневим ранком
Так дзвінко вибухне на цілий світ,
Що як ти не пильнуй, - все буде раптом,
І ти обірвеш струни, а нових
Не просто напитати в онімілім,
Отерплім світі, тільки ти питай!
Хоч очі повиколюють, - дивися!
Хоч крила поодрубують, - літай!

...

----------------------------------------------

Взято з часопису "Визвольний Шлях",
№5, травень 1993р, сторінки 561, 563.

[Вениамин Зорин]

Дмитро Павличко


МАТИ

(один з чисельних варіантів цього вірша)

* * *

Клуб сільський. Чотири кроки сценка.
В залі дим гасниць і цигарок.
Там колись декламував Шевченка
Я із Багадунки пастушок.

Березневий день, число дев'яте...
Я на сцені, в центрі видноти,
Семилітній хлопчик. Моя мати
Знак дає: "Не бійся! Не тремти..."

І крізь диму полотно прозоре,
Начебто крізь небеса вночі,
Бачив я голів безмежне море,
Поглядів печальних тисячі.

Я горів (чи так мені здавалось)
На вершині світу, мов зоря.
Від мойого серця відривалось
Пломенями слово Кобзаря.

Моя мати, на ікону схожа,
Прикривала хусткою уста.
Протікала в море кров ворожа,
Україна сходила з хреста,

Я світився!.. Закликав ламати
Каземати пана й холуя!..
Всі мені плескали тільки мати,
Тільки мати плакала моя.


1984

Дмитро Павличко «Мати»

[Вениамин Зорин]

Дмитро Павличко


«Коли ми йшли удвох з тобою»

* * *

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.

Немов траву безплідну, дику
Топтала - і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.

О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.

1953

+




https://youtu.be/7UcbNUDlPs0

"Коли ми йшли удвох з тобою"
. Читає Вікторія Сергієнко.

[Вениамин Зорин]

Геннадий Дегтярёв


Постриг

* * *

Наверное, жду я знамения с неба,
измученной жажду чего-то душою
Я съем, но краюху лишь, пресного хлеба,
запью не спеша родниковой водою,

почувствую грубую колкость рубахи,
пытаясь с мирским я навеки проститься
Готовлюсь на постриг, готовлюсь в монахи,
вот только никак не выходит решиться

Мне кажется, будто грехов моих бремя
уже не позволит забыться в покое,
и боль не залечит бегущее время,
не даст мне взамен воплощенье другое

Сумею ли верить я искренне в Бога?
Смогу ли своё прекратить я паденье?
Моя ль одинокая эта дорога?
Услышу ли веры святой откровенье?

Избрав себе имя, другое, простое,
в нём сущность иную свою принимаю
и верю звучанье его не пустое
Готов ли к уходу? Не знаю, не знаю

[Вениамин Зорин]

Ізидора Косач-Борисова

Про історію написання
поезії Лесі Українки
Impromptu

Вірш Лесі Українки, єдиний, написаний російською мовою,
[написано] за таких обставин. Рос[ійський] поет Мачтет гостював у Колодяжному
(це було 189697 [рр.], я по інших асоціяціях знаю, що не пізніше 1897 р.) літом.
Він запрошував Лесю до співробітництва в якомусь (не памятаю) рос[ійському] журналі,
просив дати вірш до друку. Леся рішуче відмовила і сказала,
що не пише по-російськи віршів принципово:
досить уже наших письменників забрала Росія.

На що Мачтет жартома сказав,
що, певне, у Лесі не вийдуть добрі вірші по-російськи,
і тому вона не хоче так їх писати.

Тоді Леся сказала:
Я можу і по-російськи написати непогані вірші,
то [це] я Вам зараз доведу, от візьму і напишу зараз,
але друкувати їх ніколи не дам згоди.

Пішла до свого письмового стола
(це було у Лесиному білому домику, що був оточений квітниками,
і саме тоді увечері все повітря було насичене пахом нікоціяни
білий татом-квітка, що особливо сильно пахне по заході сонця),
і за якийсь короткий час написала нижче поданий вірш.

Леся Українка

Impromptu. [Экспромт]

Когда цветет никотиана.

* * *

Когда цветёт никотиана
И точно светит из тумана,
Как будто падшая звезда,
Вся бледная от тайной страсти,
Все вкруг становится тогда
Покорно непонятной власти.

И если вы тогда вдвоем
И возле вас сияют очи,
Горя таинственным огнем,
Как отраженье звездной ночи,
И голос милый вам звучит,
Как будто в тишине журчит
Струя волшебного фонтана,
Бегите прочь от этих чар,
Они зажгут в душе пожар,
Когда цветет никотиана.

Когда цветёт никотиана,
Всё, всё тогда полно обмана,
Опасна ночи тишина,
Как то затишье роковое,
Когда коварная волна
Хранит молчанье гробовое.

Вот-вот нахлынет звуков рой
И встрепенется мысль, как птица,
И вспыхнет в темноте порой
Воспоминания зарница,
Как будто неизвестный друг
Страницы развернет вам вдруг
Давно забытого романа,
О, если дорог вам покой,
Не прикасайтесь к ним рукой,
Когда цветет никотиана.





шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш
шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш

ВИКЛИК ПРИЙНЯТО
(ЄДИНА РОСІЙСЬКОМОВНА ПОЕЗІЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ)


Єдиний російськомовний вірш Лесі Українки
називається «Impromptu»
(«Когда цветёт никотиана»).

Історія його створення виклик, прийнятий від російського поета Григорія Мачтета,
який наполегливо запрошував Лесю до співпраці з російськими журналами.

На ці пропозиції Леся Українка відповідала впевненою відмовою.
Говорила, що не пише віршів російською принципово,
що нема чого збагачувати чужу, а не свою літературу,
досить уже наших письменників забрала Росія.

На це Мачтет жартома сказав, що, певне, у Лесі не вийдуть добрі вірші російською,
тому вона не хоче їх писати. Леся Українка прийняла цей напівжартівливий виклик
і через кілька хвилин у присутності російського поета
експромтом написала цю неймовірну поезію.

Насолоджуйтеся багатогранним талантом Лесі Українки
разом із #СерцяГолос:

https://youtu.be/O9wAUNiG9U8?t=61

#СерцяГолос #ВікторіяСергієнко

https://i.pinimg.com/474x/e3/8d/08/e...dbf9f7838a.jpg

[Вениамин Зорин]

https://pbs.twimg.com/media/DCoBTBrWAAI9Z8h.jpg:large

https://i.postimg.cc/x1sqM8cM/DCo-BTBr-WAAI9-Z8h.jpg

.

[Вениамин Зорин]

Андрей Дементьев

.....(1928 - 2018)

* * *

Когда душа устанет быть душой,
став безразличной к горести чужой,

и майский лес с его теплом и сыростью
уже не поразит своей неповторимостью,

когда к тому же вас покинет юмор,
а стыд и гордость стерпят чью-то ложь,

то это будет значить, что ты умер,
хотя и будешь думать, что живёшь.


1999