Твитнуть
Съемочная группа фильма «Господин Никто против Путина» на церемонии вручения «Оскара». Павел Таланкин — в первом ряду
Patrick T. Fallon / AFP / Scanpix / LETA
«Четыре года мы смотрим на звездное небо и загадываем самое важное желание. Очень важное желание. Но есть страны, где вместо падающих звезд с неба падают бомбы и летят дроны. Во имя нашего будущего, во имя всех наших детей, давайте остановим все войны. Сейчас», — сказал Таланкин, получив «Оскар». Режиссер говорил на русском языке.
«„Господин Никто против Путина“ — фильм о том, как можно потерять страну. Когда мы работали над этими кадрами, мы увидели, что ее можно потерять путем бесчисленных маленьких актов соучастия. Когда мы становимся соучастниками, когда правительство убивает людей на улицах наших крупных городов, когда мы ничего не говорим, когда олигархи захватывают медиа и контролируют наши производство и потребление, мы все сталкиваемся с моральным выбором. Но, к счастью, даже „никто“ может быть гораздо сильнее, чем вы думаете», — сказал в своей «оскаровской» речи Дэвид Бронштейн.
- Ранее «Господин Никто против Путина» получил премию Британской академии кино и телевизионных искусств (BAFTA) как лучший документальный фильм.
- Таланкин работал видеографом в школе города Карабаш. После начала российского вторжения в Украину в 2022 году он начал снимать все, что происходило в учебном заведении — линейки, собрания, торжественные вечера и уроки, которые требовало записать министерство просвещения. В 2024 году Таланкин покинул Россию, увезя с собой отснятый материал.
_____________
Добрый день , Игорь.
Слова режиссера звучат как-то очень политкорректно. Почему он не сказал прямо : Путин, останови войну?
Дроны и ракеты летят на нас и по сей день, и конца и края этому нет.
Ну вот нельзя, нельзя занимать какую-то среднюю позицию христианину, или ты осуждаешь грех, как он есть, или ты на стороне сатаны. Третьего не дано, нет каких-то переходных состояний.
Впрочем, режиссер вряд ли христианин.
С другой стороны, мы же понимаем, что все те христиане в России, кто напрямую высказывается против войны - идут в тюрьмы, их преследуют, они вынуждены бежать из страны.
Кто из людей способен смотреть врагу в лицо, если у него есть дети, семьи? Или у них нет возможности выехать...Жутко это всё.
Дети Божии как никто может страдать в любой стране.
широкомасштабне вторгнення вхопили "Оскар"
Цього разу за фільм "Містер Ніхто проти Путіна"
Це документальна стрічка про росіянина Павла Талакіна, який працює в російській школі і знімає, як кремлівський режимує зомбує дітей пропагандою в освітніх закладах. Врешті Талакін
"героїчно" втік з росії, а всі задокументовані зразки освітньої пропаганди віддав режисеру
Девіду Бореншейну.
Особисто я в такі історії вірю дуже слабо. Уже неодноразово ми ставали свідками, як якийсь
"хороший" росіянин буцімто тікає із росії через незгоду із "політикою путіна", або "протестуючи проти війни", а сам врешті-решт починає поширювати на Заході ту саму кремлівську
пропаганду.
Згадайте про Овсяннікову, яка буцімто увірвалася в "прямий" етер останкінських новин із протестним плакатом. Після цього вона покинула росію, влаштувалася на Deutsche Welle і одразу ж почала антиукраїнську пропагандистську кампанію.
• Згадайте ту саму Марію Бутіну, яка приїхала у США, як проамериканська активістка, яка виступає "проти російського авторитаризму".
Врешті виявилося, що вона працювала на російську розвідку..Згадайте той самий фільм "Росіяни на війні" та його режисерку-пропагандистку Анастасію Трофімову. Фільм, який зображає російських окупантів, як жертв обставин. Рік тому його пропхали на західні кінофестивалі, а саму
Трофімову зображали як дисидентку.
Врешті-решт лише вчора ми говорили про Латиніну і російську "опозицію", які активно
"борються із путнським режимом", вимагаючи зняти з росії санкції.
Щодо теми фільму. Аби зняти докази воєнної пропаганди в російських школах не обовʼязково знімати підпільне кіно. Існує безліч доказів цього у відкритих джерелах. Але справа навіть не в цьому. Я погортав, що пишуть західні медіа про цей фільм. Сама освітня пропаганда в росії в контексті цього фільму, як виявляється, не сильно когось і цікавить. Більше вестерни пишуть про "героїчну історію" Талакіна.
Наразі цей фільм і його історія більше
вкладаються в наратив про пошук хороших
росіян. Мовляв тільки лише путінський режим страшний і жорстокий. А решта росіян або дуже хочуть миру, або задурені пропагандою. Одним словом, треба їх пожаліти, допомогти їм, максимально познімати санкції з росії максимально і не сильно ту росію щемити, бо там живуть такі прекрасні бідні люди із
загадошной руской душой.Раз на кілька місяців російські пропагандисти вкидають в західні ЗМІ "інсайд від джерела", що в Кремлі існує підпільна опозиція до путіна, яка мріє зупинити війну (але за стільки років щось якось не вийшло). Таким чином Москва намагається підтримувати міф про свою договороздатність.
Так і з цими фільмами, які створюють для світу образ якихось ефемерних росіян, які проти путіна і проти війни у той час, як сучасна російська імперія з усіма її підданими продовжує працювати на окупацію, геноцид, вбивства та інші форми винищення.
Минулого разу "Оскар" дали навальнятам і привернули значну увагу до діяльності вдови
Бутерброда. Юлія Навальна встигла повоювати за скасування санкцій, закликла росіян прийти на чергові "вибори" путіна, а також героїчно залізла на стіл. Оце так (б)орчиня.
Кожна така стрічка і кожен черговий
"антипутінський" російський фільм проштовхує черговий наратив, якраз таки вигідний Кремлю.
Совпадєніє?
Павло Талакін, отримуючи "Оскар", закликав зупинити всі війни, авжеж не уточнюючи які і хто їх веде.Богдан Амосов.
— він дансько-чеський. Режисер - американець, а співавтор і головний герой — росіянин Павло Таланкін. Власне, він і розповідає про своє маленьке містечко з населенням у десять тисяч і містоутворювальним комбінатом серед
Уральських гір.
Я не буду тут писати про те, що краще було б,
аби переміг український фільм або фільм про
Україну. Очевидно, краще. Але переміг цей - де самотній герой робить моральний вибір: не приймати Путіна, його пропаганду і, зрештою, втекти з Росії.
Це фільм про росіян. І тому мені було цікаво
його дивитися.
Колись у радянській армії замполіт допитував мене, чи слухаю я іноземні радіостанції.
Звичайно, — казав я правду, бо вже почалася перебудова.
Навіщо?
Бо ворога треба глибоко знати, — відповідав я звичною іронічною радянською формулою з
холодним обличчям.
Ось тому я дивився цей фільм. Щоб відчути Росію, а не щоб насолоджуватися мистецтвом кінематографа.
Щоб не жити міфами: мовляв, Росія скоро розвалиться, повстане проти Путіна або, навпаки, — це суцільні орки, які ненавидять українців.
Усе набагато гірше. І це «гірше» ми маємо вивчати й усвідомлювати.
Сам головний герой розповідає, що з дитинства був самотнім, відрізнявся від інших. Його погляд на світ унікальний, незрозумілий більшості його земляків. Значно цікавіше, однак, дивитися на його героїв — дітей і дорослих з цього уральського містечка.
Ось учитель історії, який мріяв би познайомитися з власними кумирами Берією і Судоплатовим. Для автора — «білої ворони» - це незрозуміло. Берія вбив сотні тисяч у ГУЛАГУ.
Судоплатов організував убивство Троцького
сокирою, атентат Коновальця, якого автор
називає видатним українським героєм.
І цей учитель — з виглядом чи то хворого, чи то алкоголіка - визнається найкращим у місті.
Сам автор за вказівкою керівництва знімає уроки пропаганди в школі після початку російсько-української війни. Ці відео відправляють «наверх» — для звітності про відданість путінському курсу.
Учні ростуть, ходять на свята «побєдоносія», їх мобілізують на війну проти нас. Деякі йдуть
добровольцями.
Мислять вони ще радянськими штампами, по-
рабськи бояться і поважають владу. З ким і за що воювати — їм байдуже. Влада сказала: з
«укронацистами» — значить, з ними.
Ця путінська пропаганда прямолінійна, проста, настирлива. Її мета — дати хоч якесь пояснення сенсу життя й існування. Зрештою — смерті. Бо деякі з них гинуть на війні.
Але головна біда в тому, що це суспільство не замислюється: хто правий, навіщо жити, навіщо вбивати. Вони просто живуть: їдять, пʼють пиво, освідчуються одне одному в любові - незалежно від статі, йдуть на війну, гинуть, народжують таких самих дітей. І бояться
думати.
Авторитаризм і диктатура ведуть до виродження і деградації народу. Саме це і знімає автор.
Він любить своїх героїв, як і вони його, хоча й вважають диваком. І він — один на все місто — не сприймає війни й пропаганди, але боїться
сказати про це вголос. Не тому, що посадять. А
тому, що не зрозуміють. Ці люди, яких він любить, з якими випиває і яких знімає.
Він робить вчинок: знімає все це, хоче показати світові уроки пропаганди в школі, тікає. Але навіть на врученні «Оскара» боїться публічно засудити російсько-українську війну. Говорить про «всі війни». Бо ж яка різниця: напад Росії на Україну, американців на Іран чи політика Трампа щодо мігрантів у США?
Для нього - автора, режисера, частини
оскарівського журі - різниці немає. А вона
величезна.
Цікаво, що у фільмі не «блюрять» облич навіть дітей, називають прізвища, не думають про наслідки. І якби цього не було — ми б не побачили так чітко цю страшну картину російської глибинки.
Цих росіян ніхто не «бусифікує». Вони спокійно підкоряються мобілізації, йдуть добровольцями, як роботи нищать усе і не бояться смерті. Такі
люди.
Я не бачу в цьому фільмі нічого видатного як у мистецькому явищі. Але саму роботу вважаю корисною - і для нас, і для світу.
Як і дивне життя його автора - героя, який у свій спосіб не приймає агресію власного народу проти нас. Він не бореться, але обурюється.Щоб світ це почув.(Михайло Княжицький).